Це вірш про нас, нашу байдужість до чужого горя. Ми є зрадниками "Небесної сотні"

 «Шлях на Голгофу»  

Л.К.

То ж не була вузесенька стежина.

 Там цілі юрми сунули туди.

 І плакала Марія Магдалина,

 що не подав ніхто йому води.

Спішили верхи. Їхали возами.

 Похід розтягся на дванадцять верст.

 І Божа Мати плакала сльозами —

 та поможіть нести ж йому той хрест!

Чи ви не люди?! Що за чудасія,

 дають старцям, підсаджують калік,

 а тут же йде, ну, добре, не Месія,—

 людина просто, просто чоловік!

Юрма гуде і кожен пнеться ближче.

 Хтось навіть підбадьорює: терпи,

 вже он Голгофа, он Череповище! —

 хрущали під ногами черепи.

Сказати б, зброя, це хіба єдине?

 Так що б зробили стражники юрбі?

 А в юрмах тих малесенька людина

 тягла хреста важкого на собі.

І хоч би хто! Кому було до того?

 Всі поспішали місце захопить.

 Воно ж видніше з пагорба крутого,

 як він конає, як вій хоче пить.

І він упав. І руки аж посиніли.

 Тоді знайшовся добрий чоловік:

 наморений ідучий з поля Симон,

 що йшов додому в протилежний бік

Коли ж звершилась вся ця чорна справа ,

 і люди вже розходилися ті,—

 от парадокс: заплакав лиш Варава,

 розбійник, не розп'ятий на хресті.

Чи пожалів, чи вдячен був Пілату,

 чи втямив, темний, раптом щось нове:

 що Божий Син таки іде на страту,

 а він, розбійник,— він таки живе.

 * *