Сьогодні 20 років створінню двох найпрекрасніших в світі людей. Вони зробили мені багато неоціненних подарунків. Не буду казати про життя, це звучатиме трохи банально, але те що я маю таких батьків, це мій кредит на все життя. Який я, надіюсь, зможу сплатити і виправдати всі сподівання і надії. Я їм безмежно вдячна за любов, яку вони мені дають і яку я відчуваю за сотні кілометрів, за підтримку, без якої я б не прожила і дня,
за віру, що дає мені силу рухатись і не опускати руки, і за гени, що дали мені "мене" :).
Я точно знаю, що іноді не заслуговую таких батьків і таку любов, проте надіюсь, що моє третє десятиріччя стане плацдармом для творення всього того, в що вони вірять і що вони бачать в мені. Дякую!
І насамкінець поділюсь з вами подарунком, який тато дарує мені щороку. Це його натхнення і його творчість. Більшого годі й чекати.
"Тобі 20
Тобі 20. Але ця подія не визначається числами, а скоріше тими емоціями і відчуттями, які отаборилися на твоїй землі. Пам’ятаєш, як ми її творили, твою землю, розтираючи грудки в теплих долонях. Казали для квітів, а вийшло і для дерев, і для замків – холодних і великих, на опалення яких піде все життя… твоє й моє.
Тобі 20. І це ріка, яка тече через найпотаємніші області нашої з мамою душі. Вода зволожує і оживляє окремий світ з такими синіми-синіми горами, пухнастими безжурними хмарками. Їм теж двадцять, хоча сонце, яке над ними сходить, не має часу, а тому не згасне, навіть якщо згаснемо ми.
Тобі 20. І в тебе як в дзеркало дивиться твоя бабка. Вона бачить себе і вередливо призвичаює твоє майбутнє до гербарію своїх вічнозелених мрій. Бабка любить тебе і мріє про бал, де танцюватиме Наташа Ростова. Наташа Ростова це, зрозуміло, ти, ну, а високий, надійний і неземний… це приблизно те, що й гори сині-сині, але в перспективі більш стриманій, але не менш романтичній.
Тобі 20. Твій Бог, твоя Україна, твоя філософія – це твої Готика і Геометрія, які не дадуть тобі спокійно жити, їх шпилі проколють будь-яку стелю чи небо з картону, які ти, чи хтось, чи щось захоче над тобою звести. Зорі будуть мерехтіти на темному оксамитовому небі і кликати, і сльози в очах будуть стояти, і голос хрипнути, і ти йтимеш, і падатимеш, і підніматимешся. А життя малюватиме тобі чудові ранки з росою і веселою піснею, а під вечір журливою … І що з цього всього в результаті вийде, будеш знати тільки ти… І ми, які житимемо в тобі, любитимемо в тобі, страждатимемо в тобі, як любиш, страждаєш, сподіваєшся і віриш ти у свої 20. Бо ці двадцять, вони ж назавжди. Так і знай.
Володимир Мочарник"
за віру, що дає мені силу рухатись і не опускати руки, і за гени, що дали мені "мене" :).
Я точно знаю, що іноді не заслуговую таких батьків і таку любов, проте надіюсь, що моє третє десятиріччя стане плацдармом для творення всього того, в що вони вірять і що вони бачать в мені. Дякую!
І насамкінець поділюсь з вами подарунком, який тато дарує мені щороку. Це його натхнення і його творчість. Більшого годі й чекати.
"Тобі 20
Тобі 20. Але ця подія не визначається числами, а скоріше тими емоціями і відчуттями, які отаборилися на твоїй землі. Пам’ятаєш, як ми її творили, твою землю, розтираючи грудки в теплих долонях. Казали для квітів, а вийшло і для дерев, і для замків – холодних і великих, на опалення яких піде все життя… твоє й моє.
Тобі 20. І це ріка, яка тече через найпотаємніші області нашої з мамою душі. Вода зволожує і оживляє окремий світ з такими синіми-синіми горами, пухнастими безжурними хмарками. Їм теж двадцять, хоча сонце, яке над ними сходить, не має часу, а тому не згасне, навіть якщо згаснемо ми.
Тобі 20. І в тебе як в дзеркало дивиться твоя бабка. Вона бачить себе і вередливо призвичаює твоє майбутнє до гербарію своїх вічнозелених мрій. Бабка любить тебе і мріє про бал, де танцюватиме Наташа Ростова. Наташа Ростова це, зрозуміло, ти, ну, а високий, надійний і неземний… це приблизно те, що й гори сині-сині, але в перспективі більш стриманій, але не менш романтичній.
Тобі 20. Твій Бог, твоя Україна, твоя філософія – це твої Готика і Геометрія, які не дадуть тобі спокійно жити, їх шпилі проколють будь-яку стелю чи небо з картону, які ти, чи хтось, чи щось захоче над тобою звести. Зорі будуть мерехтіти на темному оксамитовому небі і кликати, і сльози в очах будуть стояти, і голос хрипнути, і ти йтимеш, і падатимеш, і підніматимешся. А життя малюватиме тобі чудові ранки з росою і веселою піснею, а під вечір журливою … І що з цього всього в результаті вийде, будеш знати тільки ти… І ми, які житимемо в тобі, любитимемо в тобі, страждатимемо в тобі, як любиш, страждаєш, сподіваєшся і віриш ти у свої 20. Бо ці двадцять, вони ж назавжди. Так і знай.
Володимир Мочарник"
Немає коментарів:
Дописати коментар